mbh_86spcqw

Світлій пам’яті Артема Шаботинського

24 листопада 2015 року… Цей день назавжди врізався в пам’ять багатьох українських ватерполістів. Врізався безжально…болюче… гірко….страшно….. Пішов з життя такий юний, 23-річний, ватерполіст-киянин Артем Шаботинський.

Колись Артем Шаботинський так сказав про свою улюблену гру: «Знаєш … водне поло — це моє життя. Я люблю цю гру. Коли я граю, то відчуваю себе вільним, незалежним. Я забуваю про все і просто отримую насолоду. Це зовсім інший світ, і в ньому мені комфортно».

Таке відчуття, що Артем зараз сам промовляє ці слова. На жаль, це лише відчуття…  Хлопець покинув нас рівно рік тому. Світлій пам’яті Артема Шаботинського присвячується…

img_4781

«Він жив-любив і не набрався скверни»

Артем народився 5 січня 1992  року в Києві у сім’ї Лілії та Сергія Шаботинських. Хлопець зовнішньо настільки був схожий на маму, що знайомі та друзі родини жартували, що Лілія народила собі себе ж.

Він дуже любив своє ім’я (особливо, коли до нього зверталися « Тьома»), дякував батькам за те, що назвали його саме так.

З дитинства обожнював усміхатися, він і сам був схожий на лагідний сонячний промінчик. Маленький Тьома любив усіх людей і ці почуття проніс  через усе своє життя.

Вже з року стала проявлятися його пристрасть до спорту. В півтора рочки так  вправно ганяв м’яч на дитячому майданчику, що  перехожі чоловіки пророкували: буде зіркою футболу. Але сам Артем вважав інакше — він бачив себе спортивним гімнастом, про що заявляв усім. При чому настійно вимагав від батьків записати його на гімнастичну секцію. Спочатку серйозно його заяви не сприймали, але коли почав демонструвати гімнастичні елементи, які вивчив самотужки, батьки замислились.

Проте мамина знайома, яка була плавчинею, від гімнастики відмовила, натомість порадила віддати Артема на плавання: по-перше, для здоров’я корисніше, по-друге, навіть як не стане спортсменом, то красенем точно буде, бо розвине усі м’язи.

Демократичний Тьома особливо не пручався, і його відвели в басейн «Вулкан»  (тоді йому було 6 років). Першим тренером стала Марія Улітько. Вона ж зауважила, що у хлопця хороші антропометричні дані, а простіше говорячи: «кисті рук, немов весла, і якщо розвиватиметься так і надалі, то невдовзі за два гребки перепливатиме увесь басейн».

Так минуло ще два роки… Тьома ріс, міцнів, з’явилися перші дитячі медалі. Марія Улітько вийшла заміж і пішла в декрет, а хлопець перейшов до групи іі батька, тренера школи Олімпійського резерву Олександра Улітька.

Тут вже почалися недитячі навантаження, відпрацьовувалися техніка плавання, гребок. Два роки виснажливих тренувань і монотонних запливів  від бортика до бортика. Хлопці виросли і тренер сказав, що час робити вибір. Було запропоновано три варіанти: йти до школи олімпійського резерву, просто плавати для себе в групі здоров’я або спробувати  грати у водне поло. Приятель тренера, світлої пам’яті Механошин Владислав Павлович, якраз тоді вів ватерпольну секцію у басейні «Юність».  Вибір було зробити непросто, але вчасно втрутилася  мамина співробітниця, чоловік якої, Сергій Лепеха, був ватерполістом: «Чого ви вагаєтесь?! Та після першого ж ватерпольного тренування, вже просто плавати він не захоче. Водне поло — це інше життя». Яку ж вона мала рацію! Артем просто-таки закохався у новий спорт. А батькам довелося прийняти вибір сина і навіть перевести його з математичної школи. Мама Лілія згадує: «Все одно він там  тільки мучився з нашої волі, адже ще тоді ми бачили його в іншій професії».

Так Артем опинився  у спортивному класі школи №133 на Бастіонній у Києві. Незважаючи на те, що до школи добирався  з іншого кінця Києва, був дуже щасливий. Адже все в його житті стало на свої місця: він знайшов себе, почувався як риба у воді, добре навчався, з’явилась впевненість.

Від Владислава Павловича хлопці потрапили до Войтовича Олександра Михайловича. Для ватерполістів того року народження, 1992-го, були не надто сприятливі часи: вони практично опинилися  поза бортом, адже для їх віку змагань особливо не проводилось. І їх, чотирнадцятирічних, на змагання брали з собою ветерани київського «Динамо», щоб юнаки змогли відчути дух справжнього водного поло. З їх легкої руки у  14 років Тьома став кандидатом у майстри спорту.

З приходом у київське «Динамо» Миколи Володимировича Калініна почалися позитивні зміни. І що найголовніше — у хлопців з’явився командний дух, вони втягнулися в спорт зі страшною силою і мріяли про непереможну команду. Звичайно, труднощі були завжди, але хлопці не здавалися….. Їздили на пізні вечірні тренування аж до Броварів. Мама Лілія Шаботинська з вдячністю каже: «Треба віддати належне тренерам Миколі Володимировичу, Віталію Клестову та іншим ватерполістам, які після тренування забирали юнаків на своїх машинах і підвозили до Києва. Саме в цій боротьбі за місце під сонцем Артем знайшов свою другу сім’ю. Він дуже всіх їх любив, безмірно пишався командою. Я просто не зумію словами описати його сильні почуття до всіх них і особливо до ветеранів».

22400_879376352144187_7341068046522603000_n

«Куди йти після закінчення школи?» —  для Тьоми такого питання не було. Звичайно, в інститут фізкультури  або педагогічний ВНЗ на фізичне виховання. «Як тільки ми не намагалися вмовити його на «престижнішу» професію, — згадує мама, — «для нашого спокою він звичайно подав документи в кілька інших ВНЗ, але, ми знаючи, що він все одно стоятиме на своєму, поставили умову: вчитимешся там, де хочеш, якщо пройдеш на бюджет». Сказано – зроблено. Артем здав усі предмети, більше того,  на вступному тестуванні в університеті Драгоманова побив рекорд в запливі на стометрівці. Пройшов на бюджет і в педагогічний університет ім. Б.Грінченка. Батьки ретирувались, а Тьома обрав університет ім..Б.Грінченка. Йому запала в душу домашня атмосфера, яка панувала там, і не дарма…

img_4775cr

«Так хочеться пожити хоч годинку, коли моя розів’ється біда»

Коли Артем захворів, то його і родину підтримував увесь університет.

Лілія Шаботинська: «Вони дуже допомагали фінансово, добрим словом, організували для Артема індивідуальне навчання, запропонували йому змінити факультет фізичного виховання  на новий факультет медіакомунікацій (вважали, що його бажання бути спортивним журналістом треба втілити в життя). Хлопці з дівчатами і викладачі приходили до нас додому. Пам’ятаю, як дівчатка спекли торт  і в ньому заховали записочки зі слова підтримки і любові (ми досі їх зберігаємо). Коли ми хотіли забрати документи з інституту, розуміючи, що Тьома вже не вернеться на навчання, декан сказав: «Ні, нехай він до кінця залишається з нами». Разом з викладачами сильно нас підтримували. Увага цих людей для нас неоціненна».

Проблеми почалися з болів у спині. Спершу вирішили – радикуліт,  поболить і перестане, ніхто й подумати не міг, що все обернеться страшною трагедією. Згодом болі стали просто нестерпними, поставили діагноз «спондилолістез ІІ ступеня» — це захворювання хребта, при якому один з хребців зміщується вперед або назад по відношенню до інших хребців.  Запропонували операцію. У травні 2013 року Тьомі поставили стабілізуючу систему (в народі називають пластини) на два поперекових хребця і один крижовий хребець та замінили два міжхребцевих диски на імпланти. Під час операції лікар на додачу до всіх бід виявив ще й розкол хребта.

А через два тижні хлопця прооперували повторно. Але невдовзі болі відновилися і стали ще сильнішими. Лікар рекомендував почекати кілька місяців, і все пройде, адже система стояла просто ідеально. Час минав, нічого не змінювалося і після чергового обстеження помітили величезну пухлину крижів, це виявилася саркома Юінга.

Ліля Шаботинська: «Ми боролися з усіх сил, до останнього… Стільки курсів хіміотерапії, після 23-ої вже навіть не рахували, крім того ще й  багато променевої терапії.  На жаль, навіть у світі ще не змогли перемогти цю саркому, занадто підступна і мінлива …

Тьома боровся так, що це важко описати словами. Поруч з нами була його команда, ветерани, тренери, друзі з інституту, батьки хлопчаків-ватерполістів — ми так їм за це вдячні. Це була дуже важлива та необхідна для нас підтримка, не тільки моральна, але  й значна матеріальна. Це завдяки всім тим людям, наш хлопчик  побув довше з нами. НИЗЬКИЙ ІМ ВСІМ УКЛІН І МІЦНОГО ЗДОРОВ’Я».

А ще він не переставав дбати про своїх рідних. Взагалі Тьома був уважним і турботливим, дуже любив рідних і близьких (друзі для нього теж були рідними). Лілія згадує: «Років з дванадцяти на свята або які-небудь річниці дарував маленькі подарунки, завжди продумував їх зміст, так у нас з чоловіком з’явилися іменні келихи для вина, іменні кубки для кращої мами і для кращого тата (вже будучи лежачим замовляв їх через Інтернет). Тьома міг з будь-якого заходу зробити свято, посмішка з його вуст ніколи не зникала, говорив: «ну, що ви всі такі кислі, жити треба весело». Міг швидко всіх зібрати і організувати пікнік або якусь вилазку на природу, ніколи не сидів на місці, вдома був рідко. Поки хвороба безжально не втрутилась у його позитивне життя….»

_dsc0383

«Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест»

У Артема ще з дитинства була мрія — грати в національній збірній та в закордонних клубах. Він довго і старанно до цього йшов, спочатку потрапив в юнацьку збірну, потім в національну (дуже цим пишався), але за Україну пограв мало.

Він настільки любив водне поло, що захворівши, найбільше переживав за те, що на Олімпійські ігри вже ніколи не потрапить. Він боровся відчайдушно, від його сили духу і залізної волі у всіх перехоплювало подих.

Лілія Шаботинська: «Розуміючи, що треба зробити перерахунок маршруту (як в навігаторі), Тьома прийняв рішення тренувати хлопців і освоїти професію журналіста. Тренувати запропонували тренери, щоб завжди залишався в їх середовищі і передавав досвід.

А підступна хвороба  лютувала все сильніше….Тьома ні на секунду не здавався, не нарікав на таку долю, не плакав. Лише одного разу, напередодні хлопцевої смерті, мама зайшла до кімнати і застала сина, який захлинався у риданнях, не міг вимовити ні слова. Ледь заспокоїла його і запитала, що сталося. У відповідь почула, що йому наснився сон… Він стоїть з усіма своїми ватерполістами на краю прірви, земля під ногами розходиться все більше і треба всім перестрибнути на іншу сторону. Хлопці вирішують, що Тьома,  оскільки він хворий, буде стрибати останнім.  І він не встиг …

Лілія пам’ятає, що син тоді плакав і говорив: «Як вони могли мене покинути. Адже вони моя родина. Я за них можу віддати ВСЕ. Вони моє життя …».

Сон виявився пророчим. Тільки не про зраду друзів він був, а про те, що хлопець перебував вже на краєчку свого життя — над прірвою безжальної смерті.

Мама згадує: «Коли Тьома вже не міг виходити з дому, хлопці з команди приходили до нього, залишалися скільки могли і часто ночували з ним (спали де-небудь: на ліжку з Тьомою, на підлозі). Такої відданої дружби я в житті більше не зустрічала.

А коли Тьома помер, хлопчаки, яких він трохи тренував, намалювали свої автопортрети і підписали «ТРЕНЕР, МИ ЗАВЖДИ БУДЕМО З ТОБОЮ» та примудрилися покласти їх в труну (добре, що розпорядник помітила і ми їх витягли, тепер ми зберігаємо їх вдома).

А зараз Тьома – наш янгол, який неодмінно оберігає всіх нас …»

Тьома, ми всі завжди тебе пам’ятатимемо!!! Вічная  пам’ять!

 

У заголовках використано слова з вірша Василя Стуса